Благодійний фонд "Мрія" допомагає родинам полонених, зниклих безвісти та загиблих військових — від юридичної допомоги до продуктів та одягу. Директорка фонду — письменниця і журналістка Тетяна Комлик (Татуся Бо) розповіла в інтерв’ю Суспільному про соціально-відповідальний український бізнес, проблеми Міністерства у справах ветеранів, бюрократію, з якою стикаються родини загиблих, та про тих, кого вона вважає справжніми героями війни.

У чому суть роботи вашого фонду?

Ми опікаємо родини військовополонених, цивільних бранців, або ж, як вони за законом називаються — "заручників" війни, зниклих безвісти й загиблих героїв України. Наразі у фонді майже півтори тисячі заявників і близько трьох тисяч дітей.

Часто нам пишуть, що потрібні продукти, гігієнічні засоби, одяг, взуття. Але я розумію, що за цим стоїть дещо більше — люди не говорять прямо, що їм потрібно ще для того, щоб відчути, що вони мають сили жити далі.

Що стосується загиблих захисників, там серйозна бюрократична глиба, яку треба розібрати, пройти. Ми у партнерстві з Українським центром захисту прав людини надаємо юридичну підтримку цим людям. У центрі працюють дуже кваліфіковані юристи. Вони надають повний юридичний супровід. Наприклад, складають список куди треба звернутися, які документи взяти, йдуть разом з людиною брати ці документи, допомагають заповнити усі листи, таблички, формуляри. Коли людина втратила близьких, у неї іноді немає ресурсу проходити цю бюрократичну плутанину. Вона дивиться на це все і каже: "Хай, потім, колись, як не будь". А потім говорить: "Дайте мені, будь ласка, продукти для дитини".

Крім юридичного супроводу, яку ще допомогу отримують ваші підопічні у фонді?

Гуманітарну. Це базова потреба, яку ми закриваємо в першу чергу. Їжа, одяг, предмети гігієни.

Мені не вкладається в голові. Це наші захисники, полеглі, полонені. Я була впевнена, що держава турбується про них.

Держава турбується, але у всіх різні ситуації. Бувають родини, де діти з інвалідністю. На їхню реабілітацію, на лікування іде багато грошей. Тоді мами просять допомогти з одягом, взуттям, предметами гігієни. Бувають ВПО. Це люди, фактично, вирвані з корінням. Вони переїжджають на нове місце, на ньому треба обжитися. Це може бути взагалі будинок, який давно не ремонтували і його треба своїми силами швиденько перетворити в нормальне, комфортне місце.

Вони можуть попросити такої допомоги у вас?

Так.

Ви сказали, що у вас три тисячі діток, півтори тисячі родин. А скільки людей працює у фонді?

Трошечки більше як десять і волонтери.

Як ви такою кількістю закриваєте такі різні запити?

Багато працюємо. У нас надзвичайно мотивована команда. Ми іноді працюємо цілодобово, іноді й у вихідні.

Де ви находите гроші?

У донорів. Це можуть бути приватні особи, юридичні. Я дивуюся наскільки багато в Україні соціально-відповідальних бізнесів. Приходиш у якусь компанію говорити й бачиш, що вона вже допомагає армії, допомагає одному фонду, іншому. Озвучуєш потреби, розповідаєш про родини й компанія каже: "Так, звичайно, ми знайдемо кошти на це".

Є гуманітарний напрямок роботи фонду, є юридичний. Ще які?

Зараз ми налагоджуємо напрямок надання психологічної допомоги. Як виявилося, зробити це зі старту не так вже і просто. У нас люди з конкретними важкими психологічним травмами. І далеко не кожен психолог може працювати з ними, має необхідну кваліфікацію, досвід.

Ми досліджуємо можливість навчання більшої кількості психологів, щоб вони могли надавати системну психологічну допомогу. Зокрема, людям, які переживають травму втрати, тим, що понад рік очікують звісток про безвісти зниклих, або очікують рідних з полону. Я сама знаю як це — очікувати людину. І коли один обмін — не твій, другий — не твій, третій — не твій, опускаються руки й здається, що вже ніколи не поміняють. Але — ні, поміняють. Треба вірити, знати, розуміти. Перш за все треба вірити у свою рідну людину, яка перебуває у полоні. Це надзвичайно важливо. Вірити в себе. Триматися, щоб дочекатися. В цьому можуть допомогти психологи.

Схоже, фонд заміняє собою Міністерство у справах ветеранів.

Мені складно говорити цензурною мовою про Міністерство у справах ветеранів. Через те, що останній рік про них взагалі не було чути. У мене є чудова історія, як моя приятелька Богдана Левицька спробувала отримати психологічну допомогу як дружина військового. Знаєте, у що це перетворилося? У перепосилання. Одна гаряча лінія посилає на іншу, та — дає ще якийсь номер телефону, звідти посилають ще кудись. І вона так і не отримала психологічної допомоги у Міністерстві у справах ветеранів.

Мені шкода, що така інституція фактично бездіє. Уже, вважаю, чверть населення країни — ветерани. Найближчим часом буде половина. Де програми по психологічній реабілітації? Де хоча б обговорення цих програм? Ці люди потребуватимуть психологічної допомоги. Психіатричної допомоги. І що ми будемо робити з ветеранами? Закриємо в "Павлівку" (Київська міська психіатрична лікарня № 1 імені І. П. Павлова — ред)? Чому у нас немає просвітницьких програм, направлених на соціум? Як приймати таких ветеранів? Як говорити з людиною, яка втратила на війні кінцівку? Як говорити з людиною, яка втратила на війні очі? Як підтримувати цих людей? Як висловити вдячність пораненому ветерану? Як це зробити коректно, не образивши його, не втрутившись в його особистий простір? Як підтримати таку людину у побуті, на вулиці, вдома? Як це зробити правильно, не зашкодивши, не зтригеривши?

Хто б це мав розказати українцям?

Цим мало б займатися саме Міністерство у справах ветеранів. Але вони бездіють. Чомусь. Тому цим будемо займатися ми: блогери, громадські активісти. Все йде до того, що ок, добре, і це теж зробимо ми.

В цьому немає нічого поганого, що бійці звертаються за психіатричною допомогою. Це важливо. Я надзвичайно вдячна, зокрема, і Суспільному, і Громадському телебаченню, які роблять цих людей видимими, показують їх, записують з ними інтервʼю, запитують, як висловити вдячність, про що краще не говорити, як допомогти. Це діалог, який повинен був початися в суспільстві з ініціативи Міністерства у справах ветеранів ще рік тому. Або ще раніше. У нас війна триває десятий рік. Тому це мало початися давно.

Взагалі коли ми починали працювати, уявляли, що до нас звертатимуться люди, які потребуватимуть якоїсь виняткової допомоги. Але ми побачили безліч людей, яким потрібна юридична допомога, психологічна, гуманітарна.

Тобто, родинам захисників потрібно все?

Здається, що виплати у розмірі ста тисяч гривень щомісяця для родини мають бути достатніми. Але ті родини, з якими я говорю, у більшості кажуть, що намагаються ці гроші не витрачати, бо не знають яким повернеться рідний з полону, що йому буде потрібно. Кожен обмін — дуже різні випадки. Вони бачать цілком здорових фізично хлопців, які не потребують тривалої дороговартісної допомоги. З іншого боку вони бачать виснажених, морально і психологічно роздавлених людей. Вони бачать хлопців із важкими нелікованими пораненнями. Це потребує тривалої реабілітації. Так і виходить, що їм ці гроші потім будуть потрібні. Я не можу звинувачувати цих людей у тому, що вони не витрачають ці виплати.

Я дивилась одне з ваших інтервʼю у листопаді 2022 року і, серед іншого, ви з журналістом говорили про побутовий героїзм. Ви сказали: "Я не герой у цій війні. Я ж нічого справді важливого не роблю. Ну, допомагаю зібрати кошти, щоб закупити хлопцям…". Скільки ви допомагали цим хлопцям — це дуже довгий список, і ви досі не вважаєте це героїзмом?

Я не можу себе назвати героєм у цій війні. Через те, що це означатиме, що я ставлю себе на один щабель з тими хлопцями й дівчатами, які зараз на фронті знищують ворога жертвуючи своїми життями. Вибачте, та мені у спину і в обличчя ніхто не стріляє, на мене не летять міни. Я роблю те, що належить робити громадянину України. Не більше. Для мене герої ті, хто зараз виборює незалежність країни. Я їм допомагаю до певної міри.

Для мене герой — мій чоловік. Він на передовій. Герої — його побратими. Ми домовилися з дітьми, що вони будуть для них писати офіційну подяку від головнокомандувачів Надії й Богдана. Я це підтримую. Кажу: “Добре, можете навіть медалі їм зробити, їм буде приємно”. Для мене ось це — герої. А я просто громадянин.

Авторка: Інна Москвіна.

Джерело