28 квітня 2023-го Росія вкотре обстріляла ракетами Україну. Одна з них потрапила в дев’ятиповерхівку в Умані, на Черкащині. Тоді загинуло 23 людини, серед них — шестеро дітей. Двоє з них — брат та сестра шестирічного хлопчика Михайла Шульги. Їх знайшли у підвалі будинку — туди з восьмого поверху обрушилась дитяча кімната. Міша вижив, бо залишився тієї ночі в іншій кімнаті з батьками. За місяць після трагедії Суспільне поспілкувалося з хлопчиком та його родиною.

Наш автомобіль заїжджає у єврейський квартал Умані. Посеред вказівників на івриті, бачимо чи не єдиний українською — вулиця Пушкіна. З під’їзду багатоповерхівки виходить родина: чоловік, жінка з чорною хусткою на голові, та білявий хлопчик, якого та намагається тримати за руку, але він в’юнко виривається.

— Сина, заспокойся! Будь чемним!, — вигукує до малого чоловік та робить ковток води з пляшки. Пояснює: "Тут вода з барбовалом, останній місяць дуже болить серце та й емоційний стан коливається".

— Добрий день, мене звати Інна, це мій чоловік Дмитро, а це — наш Міша, — вітається з нами жінка.

Малий впирається обличчям у живіт Інни. Та намагається непомітно витерти сльозу й дає мені вибір:

— Поїдемо спочатку до Соні з Кирилом, чи до нашого зруйнованого житла?

Поміж хрестів та бетонних плит підтюпцем йде Міша. Випереджає батьків, натоптаною стежиною приходить до могил з похоронними вінками, які ще не вицвіли на сонці. В мокру після дощу землю встромляє живі квіти: Соні — білі троянди, Кирилу — червоні гвоздики.

— Я ніколи не думала, що буду приходити на цвинтар до своїх дітей. Нам дуже боляче, дуже. Кожного разу, коли згадуємо. Мріяла, що у них буде прекрасне майбутнє, — Інна починає плакати.

Щоб її заспокоїти, Дмитро обіймає дружину. Але і сам ледь стримує сльози:

— Буває, йдеш банани купуєш старшому сину, а у нас вже їх ніхто не їсть. Зараз у великій квартирі живемо, а нас вже троє. Хочеш щось сказати: "Соню, підійди, будь ласка", або сину, а їх вже немає.

На вінках стрічки з написами: від бабусі, тьоті й дяді, однокласників.

— Я не знав навіть, що у Кирила стільки друзів тут в Умані, — розповідає Дмитро. — На похоронах було багато однокласників, говорили, він був цікавою людиною, різноманітним. У цьому році мав закінчувати школу, вже документи на екзамени подав, хотів вступати до інституту на хімічний. Кирило дуже прагнув до навчання, подорожей, хотів подивитись світ, навіть на дівчат майже не звертав увагу.

Дмитро — вітчим Кирила. Батько загиблого хлопця живе в Росії. Працює прикордонником.

— Кирило домосід у мене був. А от Софійка часто виходила до діток на майданчик, — підхоплює Інна. — Була дуже творчою дитиною. Любила малювати, танцювати, співати. Дуже добра, й все якось без конфліктів у неї вирішувалось. Просто наша принцеса.

Міша намагається непомітно смикнути маму.

— Коли ми вже звідси підемо? — тихенько питає.

— Ще трохи сина, почекай, — відповідає Інна, та каже нам: "Міша за один день став дуже дорослим. Він і так як дитина роздумує, а після того дня так і взагалі".

— Як Міша себе почуває? — питаю.

— Він приховує свої почуття, інколи плаче. Міша звик бути з сестрою та братом. Ми зараз живемо на першому поверсі, він може сам гуляти і постійно хоче гуляти. Намагається замінити втрату, я так думаю. Дуже сумує за Кирилом. Каже: "Мамо, я дуже хочу, щоб мій Кірюша мене погладив". Йому скучно з нами. У старшого сина був хвостик, він теж такий хотів, тому ми й підстригли його так, щоб відпускав волосся.

Сім’я живе в Умані майже сім років. Переїхала за декілька місяців до народження Міші. Самі ж з Луганська. Коли його окупували, кажуть, не було вибору куди тікати — два роки жили в родичів у Сибірі.

— Дев’ять років рятувала їх — не врятувала. Увесь час діти змінювали школи, завжди як цигани жили. Але всеодно ми були щасливі, старались, сподівались, мріяли, — говорить Інна.

Батькові Кирила — російському прикордонникові, Інна каже, повідомила про загибель сина.

— Він у шоці. Я йому писала: "Як так?" Він: "Інна, я не можу відмовитись, я буду під статтею". Пояснює, що не воює, що у нього немає крові на руках. Кажу: "Ти розумієш, нашого сина вбили, немає його". У нього там теж є сім’я і діти й він теж за них боїться, так само як за цього сина, якого тепер вже оплакує. Говорить: "Ми самі не розуміємо, що відбувається". Не розуміємо, що відбувається і все. Ось так от, — розповідає Інна.

— О! Я знаю це місце! Це ж наш дім, — вигукує Міша на під’їзді до напівзруйнованої дев’ятиповерхівки. Він тут не вперше після того, як в будинок потрапила ракета, але щораз підходить до кубу-меморіалу з фотографіями та іменами загиблих. Серед купи іграшок та квітів знаходить портрет Софійки. Кирила не бачить і починає нервувати. Знаходить. Портрет загиблого брата поруч із сестринським, рамка впала і Міша дбайливо її підіймає.

— Це мої рідні. Дивись, скільки Софійці принесли іграшок. А це моя подруга Аліна зі своїм братом. Цих тьоть і дядь я не пам’ятаю, але мама каже, наші сусіди — вони теж загинули, — розповідає хлопчик.

— На якому ви поверсі жили? — питаю.

— Бачите той балкон? Він повністю горів. Там нічого більше немає, — каже хлопчик.

— Пам’ятаєш, як вибігали з будинку?

— Так. Мама сильно кричала. Я просив, щоб вона заспокоїлась. Вона глибоко вдихала і починала кричати знову.

— Я відчинила двері і кричала: "Дітки, мої дітки!" Але їх навіть не було видно. Нам сказали, вони моментально загинули, — згадує Інна.

Навколо літали речі, каже жінка, вогонь охопив прохід у дитячу кімнату. Дмитро побіг, щоб відчинити двері. Після декількох спроб йому вдалось побачити, що за ними.

— Там вже нічого не було. Кімната обрушилась. Прийшла свідомість, що там мої діти. Вони там і їх більше немає. З того моменту почався кошмар, — розповідає Дмитро.

На другий день пошуків дітей знайшли. Інна, говорить, з трудом розпізнала їхні скалічені тіла.

— От я прям відчувала, що це мій син. Там впізнавати не було чого. Ні рук, ні ніг, покалічене розірване тіло, голови не було. Ну як, вона просто приплюснута була, згорівша. Доньку я вже напевне на емоціях переплутала. Потім усвідомила, це не моя. Показали інше тіло і я побачила, що це вона. У неї був хрестик. Пошуковець одягнув перчатки, пройшовся по обгорілій шиї і знайшов його.

Тепер Інна носить цей срібний хрестик — єдину з вцілілих речей, що залишились на спогад про доньку.

— Я інколи заплющую очі й бачу їх. Ось прийшла з роботи, син каже: "Мама, привіт. Дай я тебе поцілую". Донька, як завжди танцює, — жінка різко повертає голову в бік, там Міша катається на шнурі, який застряг під будівельними матеріалами від зруйнованого житла, — Міха, от зараз він відірветься!

— І дасть тобі по сраці, — додає Дмитро.

— Нічого не буде, вона сильно посаджена, — запевняє білявий хлопчик та продовжує кататися.