Олександр Левченко – начальник Житомирського військового інституту імені Сергія Корольова. В інтерв’ю Суспільному Житомир керівник вищого військового навчального закладу розповів про те, як курсанти та викладачі спрацювали в реальних бойових подіях, які виконували завдання, говорив про війну дронів і про роль в ній житомирських військових, а також про вшанування пам’яті полеглих колег.

Як ви оцінюєте, ми були готові до повномасштабного вторгнення, з позиції керівника військового навчального закладу?

Звісно, ми були фізично готові. Тому і результат такий, що ми погнали москалів із Київщини, Чернігівщини, Сумщини, Харківщини. Питання було трошки в іншому. Армія готувалась, Збройні сили готувалися до війни всі ці роки, починаючи з 2014 року, але ж всі до останнього не вірили, що буде повномасштабний увесь напрямок. Я як військовий міг по тим даним, які мав, спрогнозувати, що дійсно напад буде, але на території Донецької-Луганської області з метою оволодіти усім цим регіоном до адміністративних кордонів. Звісно, щоб пробити сухопутний коридор до Криму. Але щоб ворог пішов із Білорусі і з півночі і зі сходу, якось не сприймалося.

24 лютого яка саме обстановка була в інституті як ви як ваша команда – студенти, курсанти, майбутні офіцери – зустріли цей день, і що відбувалося в ці дні?

Я особисто прокинувся від розривів бомб, ракет. Уже стало зрозуміло, що це війна, і фактично далі все йшло дуже динамічно. І доповідь чергового про прольоти над інститутом літаків, які йшли на Озерне бомбити, і доповідь командуючому сухопутних військ Сирському. До речі, хочу підкреслити, Герой України генерал-полковник Сирський в телефонній розмові, тоді це було десяток хвилин після початку, він таким спокійним голосом сказав, дослівно: "Ну все, вторгнення почалось, діємо по планам". Все, це вся розмова з командуючим сухопутних військ. Да, дійсно, далі все по планам йшло, адже до війни готувались і Збройні сили, і структури, і в тому числі й військовий інститут. Все було розписано у планах мобілізаційних, в планах підготовки до можливого вторгнення

Тобто можна зробити висновок з ваших слів і зі спокійного голосу генерала Сирського, що відступ росіян з Київщини, Чернігівщини, Сумщини – це закономірний результат?

Підготовка до широкомасштабної війни фактично у ЗСУ йшла усі ці вісім років. Причому дійсно інтенсивна підготовка. Вона суттєво відрізнялася від тієї підготовки, яка була до 2014 року, суттєво. Тому що охоплювала не окремі вибрані з’єднання, частини для того, щоб їх навчити і потім черговому Президенту десь на житомирському полігоні чи на іншому полігоні показати, що у нас все красиво їздить, стріляє, і все літає. А інші, на жаль, частини з’єднання, льотчики, наприклад, не мали палива для того, щоб літати і удосконалюватись, так само танкісти, так само інші частини. А ось уже, коли з 2014 року стало зрозуміло, що агресія в Криму, агресія на сході держави – це є агресія, і апетит Путіна він не закінчиться цим, тому увага до підготовки ЗСУ була виключно висока. Це, зокрема, відобразилося і на навчальних закладах, вищих навчальних закладах, не тільки Житомирський військовий інститут, але й всі військові академії, університет Харківський перейшли на посилену практичну підготовку своїх курсантів. І навчання було переформатовано від класів, від навчальних аудиторій до полігонів, поля, приказарменна навчальна база, робота на техніці, тобто дуже професійний польовий вишкіл курсантів. І це дало дуже позитивні результати як по ЗСУ, так і у нас по військовому інституту.

16 лютого, за тиждень перед повномасштабним вторгненням, був день Єднання, день української єдності – нове свято. Я пам’ятаю ці дні і, зокрема, 16 число, наскільки люди активно хотіли показати свою приналежність до України, до української ідеї, і пам’ятаю відео, яке наш інститут оприлюднив. Буквально за тиждень все почалось, і ваші студенти пішли фактично з-за парт на фронт. Розкажіть про ці дні: хто саме, які підрозділи куди пішли і як ваші студенти спрацювали в реальних бойових подіях.

Ми готовили за розпорядженням вищих штабів і командування сухопутних військ курсантські батальйони, стрілецькі, які повинні бути як резерв командувача, головнокомандувача. Але так трапилося, що напад із півночі і з північного сходу суттєво скорегував плани командування. І таким чином ці курсантські стрілецькі батальйони були уже з першого дня задіяні в обороні на різних ділянках України. Один зі стрілецьких батальйонів військового інституту у перший же день 24 лютого, в ніч з 24 на 25, був передислокований у місто Київ, і рішенням командуючого сухопутних військ одна із рот батальйону вже зайняла оборону і облаштувала ротний опорний пункт на шляху ворожих військ від Гостомеля на Київ, в районі села Горенка. От фактично від мосту через річку Ірпінь, який іде із Гостомеля на околицю Києва. Від цього моста десь 800 метрів це був ротний опорний пункт курсантів Житомирського військового інституту. Задача стояла утримати оборону, не дати ворогу переправлятися, наводити переправи через річку, адже на цей час, на ранок 25 лютого, наші війська підірвали міст через Ірпінь. Так само мости були підірвані і в Стоянці, це на Житомирській трасі на в’їзді в Київ, і в Ірпені. І таким чином у противника не було можливості доправляти свої війська до Києва. Тому він намагався знайти слабину у наших лініях оборони, щоб навести переправи. От задача роти була в тому, щоб не допустити розвідки, наведення переправ. Рота воювала в складі знаменитої 72 механізованої бригади імені Чорних Запорожців, які підсилювали роту вогневими, зенітними засобами, але прийшлось повоювати, і, дійсно, в нас там і втрати бойові.

Тобто зіткнення були серйозні, і наші хлопці стояли і не пропустили?

Так, це фактично оборона ротного опорного пункту – це постійні обстріли противника: артилерія, міномети, і з бойових гелікоптерів, намагання переправитись. І були такі намагання розвідувально-диверсійних, розвідувальних груп переправлятися через Ірпінь по вцілілому невеличкому шлюзу. Але курсанти мужньо вели себе, відбивали всі ці атаки.

Хто там був по ту сторону? Які підрозділи росіян?

Все ж таки в Гостомелі з часом росіянам вдалося захопити аеродром. З часом, бо в перші дні наші війська відбивали атаки. Але потім підійшли війська через Чорнобильську зону з Білорусі – там угруповання уже було. Вони шукали, де прорватися на цю сторону. Перший розгром на цьому Ірпінському мосту був колони кемеровського ОМОНа, хотів би підкреслити, з якою наглістю і самовпевненістю москалі перлися на нас. Кемерівський ОМОН на звичайних КАМАЗах неброньованих. Із сидушками такими, як ніби автобус, перлися – попереду один бронітранспортер, десяток цих КАМАЗів, і от вони перлися, а це війська Росгвардії. Так от вони хотіли, мабуть, першими увірватися в Київ і мабуть сказати, що це Росгвардія захопила Київ. Бо з такою наглістю пертися, що ця колона була знищена фактично десь за 10-15 хвилин – вся. А завдяки тому, що були вогняні засоби 72 бригади, ще засоби були загону спецназу, розгромлена була повністю колона. Це, дійсно, показник того, що росіяни думали, що це буде легка прогулянка і їх тут з квітами всі зустрінуть і вони на КАМАЗах припруться в центр Києва. Розумієте, цей жах ментальності російських і керівництва і військових. Ну, зате вони отримали своє по заслугам.

Які втрати цих курсантських батальйонів, чи можемо ми про це говорити?

Крім роти, яка обороняла підступи до Києва у Горенці, курсанти виконували бойові завдання і по Києву – це облаштування оборони блокпостів. І бойові завдання багато із них виконувала по своїм спеціальностям. Ми ж вчимо на спеціальності, і за цими спеціальностями ряд курсантів по всій лінії фронту виконували також завдання. Частина обороняла Житомир, облаштування блокпостів, готовність до оборони блокпостів. Було виконання різних бойових завдань. Дівчата курсантки також брали участь. Всі справилися, всі мужньо себе вели, всі виконання завдань були повністю. На жаль, втрати є – у нас 14 поранених, 4 загиблих: це і офіцери і курсанти. Втрати є, і ми їх вічно будемо пам’ятати. Але війна вимагає самопожертвування, вимагає того, щоб виконання бойового завдання було до кінця.

Ви говорили про те, що в перший день вторгнення ваші підлеглі фіксували прольоти ворожої авіації. Як це відбувалось, і чи можемо говорити про статистику, скільки росіяни здійснили авіанальотів на Житомир?

З першого дня війни ми вже готувалися до різних і протидиверсійних дій, і до оборони території, і в рамках оборони Житомирщини, і ради оборони Житомира, бо я член ради оборони Житомира. Багато заходів зроблено – і готовність була. Якби ворог пішов сюди на Житомир, на Житомирщину, я впевнений, ми дали б гідну відсіч, так як обласні центри Чернігів, Суми. Ще з плином часу ми удосконалювали свою готовність до оборони, але вже загроза пішла з повітря, вже якщо наземні угрупування військ противника пішли майже всі на Київщину, то по нам працювала авіація противника, потім ракети. Тому навесні була створена система протиповітряної оборони, до якої долучені наші військовослужбовці військового інституту. І ця система фактично працює. Уже не секрет, наш військовослужбовець, солдат-строковик з батальйону забезпечення навчального процесу добре підготовлений 10 жовтня минулого року, коли був перший масований ракетний наліт по об’єктам інфраструктури, цей солдат-строковик з переносно-зенітного комплексу "Ігла" збив "аналогов нєт в мірє" ракету Х-101, яка не долетіла десь метрів 150 до нашого енергетичного ключового об’єкту. Чим, в принципі, врятував дуже дороговартісну техніку, а з іншої сторони зберіг, певним чином, можливість і давати, і поставляти, і транспортувати енергію. Були і далі такі приклади і успіхи були.

Інститут воює, інститут навчається. Так, ми зараз розосереджені, тут у нас немає майже нікого. По різним містам, по різним локаціям для того, щоб убезпечити особовий склад. Але участь Житомирського військового інститут

Джерело