Мати та вітчим полтавки Ірини Шматко перебували у Маріуполі, коли у місто вторглися російські військові. Обоє були у складі полку «Азов». Унаслідок бомбардування її мати загинула, а згодом батько потрапив у полон. Під час обмінів вдалося повернути вітчима та тіло мами. Своєю історією Ірина поділилася із Суспільним.

Усім важко без мами. Дуже багато є моментів, у яких я хотіла б їй подзвонити та почути просто голос.

26-річна Ірина Шматко згадує свою маму Наталію Стребкову, яка загинула у Маріуполі. 15 квітня по бомбосховищу, у якому вона була, російські військові завдали удар.

«Написано чотири позивних», - полтавка Ірина Шматко про рідних, які захищали Маріуполь Десь о дев’ятій вечора (14 квітня – ред.) почали їх крити надважкими бомбами, їх бомбосховище. Я так розумію, що вони дізналися, де ховаються поранені, де ховаються дівчата і дуже багато людей. О 1:32 (15 квітня – ред.) мама була останній раз в мережі. Саме в одну кімнату прилетіло. І, на жаль, в тій кімнаті була мама. Вивалило стіну, і її привалило.

Наталія Стребкова у Полтаві працювала перукаркою. А після одруження із військовим «Азову» та переїзду до Маріуполя жінка стала діловодкою полку. Було це 2017-го року.

Діловод – це та людина, що приймає документи у всіх, хто поступає в цей полк, хто приходить. Тобто вона із перших людей, кого вони бачили тоді. Вона намагалася тоді і тепла дати тим людям, які приходять, і якоїсь ласки, тобто захищеності, яку вони можуть втратити.

Востаннє Ірина говорила із мамою за день до її загибелі.

Я стояла тоді, дивилась на зорі і казала: «Мам, скоро це завершиться, і ми будемо з тобою разом стояти, і дивитись на зорі, розмовляти про щось». Вона сказала: «Добре, але зараз тривога, ховайся».

Про загибель Наталії Стребкової дочці повідомив її вітчим.

Мені батько 20 квітня сказав: «Доцю, пробач, що я тобі кажу, але мами більше немає». Я вже це на той час розуміла, бо я її не відчувала.

Вітчим Ірини Олексій Стребков родом з Донецька. Він доєднався до полку «Азов» 2014-го року. Захищав Маріуполь від початку вторгнення російських військ у місто, а у травні потрапив у полон.

Мені він став батьком, бо він мені дав того, що в мене не було. Те, чого мені не вистачало. Відчуття захищеності, відчуття того, що є той, хто мене обійме, і я забуду про всі проблеми навколо. Він – тато. (шепче і плаче).

21 вересня Олексія повернули з полону. Ірина чекає його вдома, щоб попрощатися із мамою, тіло якої вдалося забрати під час обміну.

Вона була кремована і збережена в крематорії. Будемо очікувати, поки повернеться батько. Щоб можна було з нею попрощатися рідним і близьким. І поховати так, як вона цього хотіла. Вона хотіла, щоб її розвіяли над Полтавою або там, де захоче батько.

Ірина намалювала картину, яка нагадує їй маму. Роботу вона завершила після звістки про загибель. А ще зробила татуювання.

Тут написана остання фраза мами, яку вона мені написала в Telegram – «Просто ти моя». Вище тут написано чотири позивних. Це чотири людини, що захищають зараз нашу Україну. Це мій брат, мій чоловік, батько і мама. Я дуже хотіла, щоб всі повернулися, але повернуться чоловіки.

Джерело